Сезон гроз - Страница 40

* * *

Підігнав кобилу. Сонце вже хилилося до заходу, до смеркання він хотів ще оглянути кілька селищ. Найближчою була колонія вуглярів, на поляні, званій Роговизною. Вперше він там побував у товаристві Пінеті.

* * *

На подив відьми́на, територія, де трапилася різанина, замість бути понурим урочищем, яке всі оминають, виявилася місцем жвавої праці, повним людей.

Вуглярі — самі вони називали себе димарами, — трудилися власне при будові нової буди, конструкції, призначеної для випалювання деревного вугілля. Буда виявилася копулясто сформованим стосом з полін, не якоюсь безладною купою, але стосом, укладеним дбайливо і рівненько. Коли Геральт і Пінеті заїхали на поляну, вуглярі саме обкладали цей стос мохом і старанно засипували його землею. Інша буда, складена раніше, вже працювала, тобто коптила на повну силу. Над всією поляною висів їдкий дим, гострий запах живиці різав ніздрі.

— Скільки часу, — відьми́н кашлянув. — Скільки часу пройшло, відколи…

— Рівно місяць.

— А люди працюють, ніби нічого й не сталося?

— Існує величезний попит, — пояснив Пінеті, — на деревне вугілля. Тільки деревне вугілля дає змогу під час спалювання здобути температуру, при якій можна плавити метал. Гути під Доріаном і Горс Веленом не могли б працювати без вугілля, а скловаріння — це найважливіша і найдинамічніша галузь промисловості. Завдяки попиту, вуглярство є прибутковим заняттям, а економіка, відьми́не, подібно до природи, не терпить порожнечі. Вбитих димарів поховано там, он, бачиш могилу? Ще свіжий пісок жовтіє. А на їх місце прийшли нові. Буда димить, життя триває.

Зійшли з коней. Димарі не звернули на них уваги, надто були зайняті. Якщо хтось ними зацікавився, то хіба що жінки й діти, кількоро яких бігало між куренями.

— Аякже. — Пінеті вгадав питання ще раніше, ніж відьми́н його задав. — Серед похованих під могилою теж були діти. Троє. Три жінки. Дев’ять мужчин і хлоп’ят-підлітків. Ходи за мною.

Вони йшли між штабелями просушуваного дерева.

— Кількох мужчин, — промовив чародій, — вбито на місці, їм розтрощили голови. Решту звалили з ніг і знерухомили, перерізавши гострим знаряддям сухожилля стоп. Багато в кого, в тому числі і в дітей, були переламані руки. Знерухомлених повбивали. Розшарпували горлянки, розпорювали животи, розтинали грудну клітку. Здирали шкіру з плечей, скальпували. Одну із жінок…

— Годі. — Відьми́н дивився на чорні патьоки крові, все ще помітні на березових стовбурах. — Годі, Пінеті.

— Ти повинен знати, з ким… з чим матимеш справу.

— Я вже знаю.

— Ну то останні подробиці. Не дорахувалися тіл. Всім вирізаним відтято голови. І складено їх в піраміду, от, саме в цьому місці. Голів було п’ятнадцять, тіл тринадцять. Два зникли.

— Майже в такий самий спосіб, — продовжив чародій після короткої паузи, — розправилися з мешканцями двох інших селищ, Тис і Каблуків. В Тисах вбито дев’ять чоловік, в Каблуках — дванадцять. Завтра я тебе туди заберу. Сьогодні заглянемо ще до Нової Смолярні, це недалеко. Побачиш, як виглядає виробництво деревної смоли і дьогтю. Коли наступного разу доведеться тобі щось шмарувати дьогтем, то знатимеш, звідки він береться.

— Я б хотів щось запитати.

— Слухаю.

— Ви справді мусили вдаватися до шантажу? Не вірили, що я можу приїхати до Ріссбергу добровільно?

— Думки розділилися.

— Всадити мене в Кераку до льоху, потім звільнити, але весь час погрожувати судом, — чия це була ідея? Хто до цього додумався? Корал, правда?

Пінеті глянув на нього. Довго дивився.

— Правда, — визнав нарешті. — Це був її задум і її план. Засадити тебе, звільнити, погрожувати. А врешті зробити так, щоб справу закрили. Вона все залагодила відразу після твого від’їзду, відьми́не, тепер твоя особова справа у Кераку чиста, як сльоза. Ще питання є? Ні? Ну то їдьмо до Нової Смолярні, подивимося на дьоготь. Потім відкриємо телепорт і повернемося до Ріссбергу. Ввечері я ще хотів би вискочити з вудкою над мою річку. Від мотилів аж роїться, струги жируватимуть… Ти колись рибалив, відьми́не? Любиш риболовство?

— Ловлю, коли маю охоту на риб. Завжди вожу з собою шнур.

Пінеті довго мовчав.

— Шнур, — сказав нарешті дивним голосом. — Жилка, обтяжена грудкою олова. З багатьма гачками. На які ти наживляєш черв’яків.

— Так. А що?

— Нічого. Зайве питання.

* * *

Він поспішав до Сосниці, чергового поселення вуглярів, коли ліс раптом замовк. Заніміли сойки, як втяті ножем, втихли крики сорок, раптом урвався стук дятла. Ліс тривожно завмер.

Геральт погнав кобилу в галоп.

...

Смерть — це наш одвічний товариш. Завше вона поруч з нами, при нашій лівиці, на досяг руки від нас. Це єдиний мудрий порадник, на поміч якого може розраховувати войовник. Якщо здається тобі, що все зміряє до злого і що за хвилю буде знищене, войовник може повернутися до смерті обличчям і спитати, чи дійсно воно так. Смерть відповість тоді, що він помиляється, бо рахується лише її дотик. А я ще до тебе не торкнулася, промовить.

Розділ одинадцятий

Буду в Сосниці поставили біля корчовиська, вуглярі використовували відходи дерева, що залишилися після вирубки. Випал розпочався тут недавно, з вершини куполу, наче з кратеру вулкану, бив стовп жовтавого і дуже смердючого диму. Але і запах диму не міг перебити смороду смерті, що висів над поляною.

Геральт зістрибнув з коня. І добув меча.

Першого трупа, позбавленого голови й обох стоп, він побачив вже біля буди, кров оббризкала землю, що покривала насип. Трохи далі лежали два інші тіла, спотворені до невпізнання. Кров всякла у легко поглинаючий лісовий пісок, залишивши чорні плями.